Козаки - наша гордість та слава

 

Сім′я – це рідний дім.

Сім′я – це батько й мати.

Сім′я – це брат і сестра,

З якими пов′язане життя!!!

Любіть і цінуйте щастя!

Воно народжується в сім′ї,

Що може бути її дорожче

На цій казковій землі!!!

З давніх – давен існувала така традиція: кожен повинен знати свій рід до сьомого коліна поіменно. З кожним членом роду пов′язані цікаві історії, події. Що більше людина знала про свій рід, то довше жила пам′ять про померлих родичів, то більше берегли і підтримували живих.

    Усе наше життя відбувається в оточенні інших людей – членів суспільства. Щоб жити серед людей, треба багато чого знати й уміти, і ці знання та вміння ми набуваємо в сім′ї. Саме в сім′ї людина пізнає моральні правила, набуває перший досвід їх застосування.

    «Без сім′ї немає щастя на землі», - твердить народне українське прислів′я. Кожен з нас усвідомлює, який глибокий зміст закладено в цьому простому вислові. Ми не уявляємо свого життя без рідних людей, які завжди готові зігріти нас теплом і ласкою, любов′ю, бажанням допомогти й розрадити. Материна ніжна турбота, батькова вибагливість і сила, бабусина доброта… Хіба може бути щасливою людина без усього цього? Яких би життєвих ситуацій не зазнала людина, які перешкоди не долала, як би не страждала – завжди вона знаходить прихисток і розраду в сім′ї, де її підтримують, розуміють, жаліють.

    Українці завжди дуже високо цінували сімейний затишок, сімейні цінності й традиції. Культ батька – матері й щасливої родини, де панує злагода, властивий нашій народній педагогіці споконвіку, бо лише сім′я може захистити людину в такому непередбачуваному й жорстокому сіті.

    Дуже часто ми чуємо твердження, що сім′я – це основа суспільства. І хоч ці слова такі звичні, вони не втрачають своєї актуальності й глибокого змісту. «З родини йде життя людини», - у цьому прислів′ї сконденсовано моральні й етичні принципи, за якими віками формувався моральний кодекс українців. Саме в сім′ї, де панує любов і взаємодопомога, де належна увага приділяється національній свідомості, високій моралі, почуття справедливості й людяності, виростає гідний громадянин своєї країни.

    Батьки, діти, онуки – найрідніші між собою люди, з′єднані в сім′ю Божою волею. Родина, сім′я – це велика сила. Тільки вона є надійним і незрадливим захистом від усяких негараздів.

    Взаємини батьків і дітей – це споконвічна проблема, від позитивного вирішення якої залежить благополуччя нашої держави, адже сім′я – це державна структура.

    Дружні, спокійні, врівноважені стосунки між батьками і дітьми – це запорука здорового морального клімату в суспільстві. Не може людина творчо працювати, навчатися, якщо її щось пригнічує, тривожить, якщо не все гаразд у сімейних стосунках.

    Тільки родина – опора в житті кожної людини. І те, якою буде погода в домі, яким теплим та ясним буде родинне вогнище, залежить і від батьків, і від дітей.

Моя родина - мій оберіг

 Створюємо родинне дерево

Мати і батько, бабуся і дідусь – найрідніші і найближчі кожному з нас люди. Від батьків ми одержуємо життя. Вони вчать нас людських правил, оживляють наш розум, вкладають у наші вуста добрі слова. Так є, так і було в Україні завжди. Слово батьків або старших у родині було законом для молодших. Вони вже з малку мали свої обов’язки, вчилися різної роботи, посильно працювати. Дівчатка переймали науку від матері та бабці – вчилися прясти, вишивати, ткати, розписувати писанки, шити одяг, давати лад у хаті. Хлопчики навчались чоловічого ремесла від батька чи діда. Наприклад, колись було за правило, що дівчинка 7- 10 років могла вже вишити собі сорочку. Дітей брали з собою на сінокіс, на жнива, по гриби, по ягоди, на ярмарок, в гості. Діти у сім’ї завжди були зайняті. Старші бавили менших братиків і сестричок, змалку пасли худобу. Дітей любили, але завжди ставилися до них вимогливо, дозволяли далеко не все, за провини часом карали. Існували певні правила поведінки для дітей.

Сьогодні життя інше. Але ніхто не заперечує, що найбільше виховує дитину сім’я. 

                   Приказки про сім’ю.

-        Яблуко від яблуньки недалеко падає.

-        Яка мама, така й сама.

-        Яке дерево, такий клин,

    Який батько, такий син.  

 

                          Від кого походить ваш рід?

Свій маленький листочок на цьому дереві має кожен із вас.

Гілки – ваші батьки, їхні сестри і брати. Стовбур – дідусь і бабуся. Коріння – батьки ваших дідусів і бабусь. Люди завжди берегли пам’ять про своїх прадідів. Дехто міг нарахувати сім або більше поколінь свого роду.

 

Ст

Легенда про дівчину Рудану

 

В сиву давнину завітало в ці краї велике і могутнє плем'я. Сподобалися людям зелені луки, багаті рибою річки, безкраї степи. Добре зажило племя. Забулися тривалі голодні мандри. Люди сіяли хліб і дякували за нього богів. Так йшли роки. Ніщо не віщувало біду. Річки, як і раніше, кішили рибою, в степу вистачало трави, якою годували худобу. Але роздратуваллся на людей Сонце. Посушливими були в тому році весна і літо. Згорів урожай, висохли трави. Єдина надія залишалася у племені – полювання та риболовля. Так і прожили до нової весни. А тоді знову з надією кинули в землю зерно. Але під палаючим сонцем зяв'яли сходи, а трави висохли на корені. Стали залишати ці місця звірі, а риба залягла на дні. Над людьми нависла загроза голодної смерті. Довго думали старійшини й вирішили покинути назавжди ці місця, шукати щасливої долі в інших місцях. А коли племя вже зібралося в дорогу, вийшов старійшина і сказав, що ми прогнівили богів і за це вони послали нам покарання. А щоб наші поля знову почали родити, щоб вистачало всім вологи, і не таким палючим було сонце, найщасливіша і найкрасивіша молода пара з нашого племені повинна віддати себе в жертву богам. Я говорю так, сказав старійшина, як сказали мені сьогодні боги.Коли мудрець закінчив говорити, з натовпу вийшла струнка і кароока Степовичка. Всі відразу впізнали в ній першу красуню їх племені на ім'я Рудана. Слідом за нею вийшов її красень-чоловік. Вони побралися зовсім недавно. Попрямувавши до скелі,  місце, куди племя завжди приносило подарунки своїм богам. Хтось із племені ще намагався їх зупинити. Люди звали: зупинися, Рудана! Ви ще зовсім молоді, вам жити і жити на цьому світі! Зупиніться, ми ще знайдемо нові і кращі землі... Але Рудана нікого не чула. Вона йшла далі, сповнена гордості, переконана в правоті свого рішення. Юначе! – Не переставали волати навздогін люди. – Зупинись! Ти такий молодий! Наше племя ніколи не приносило в жертву богам людські життя. На мить в юнацькому серце виник сумнів і він уповільнив крок. Але Рудана вже піднялася на вершину скелі, яка нависла над річкою. Ось вона змахнула рукою: «Прощайте, люди!...» І стрибнула у хвилі. В ту ж мить порив бурі сколихнув все навколо. Нерухомо застигли люди, уражені подвигом кароокої красуні. Юнак кинувся до вершини. Він хотів побачити внизу місце, куди стрибнула його кохана, але перед його очима була лише темна безодня, в якій вирували страшні хвилі. І тоді, не роздумуючи, він стрибнув слідом за Руданою.  Ще більш сильна буря охопила скелю, річку і все, що було навколо цього місця. Стихія не стихала два дні і дві ночі. У небі неодноразово гуляли блискавки, ніби хотіли, нарешті, розігнати темні сили, які так довго нависали над нещасним людом. А коли настав довгоочікуваний спокій і засяяло сонце, то нічого навколо не можна було впізнати. Зеленіли трави, ожили на полях посіви, навіть жайворонок, якого тут давно вже ніхто не чув, вигравав у небесній блакиті свою пісню. А кров Рудани потрапила в надра Землі. Вона перетворилася на залізну руду, зберігаючи червонуватий відтінок. Глибоко захована ця руда під землею... Помітно ближче до поверхні, над червоною рудою лежить синя, бідніша руда. Старі люди стверджують, що це тіло юнака прикриває собою мужню красуню Рудану..

 

Є у Кривому Розі Карачунівське водосховище, яке постачає у місто питну воду, є зоною відпочинку та називається в людях Карачуни. Слово походить з татарської : кара - чорний, чун - смерть, тобто "чорна смерть". В часи, коли навкруги було Дике поле, в цьому місці на берегах Інгульця була ще одна балка з бродом, через який проходив один з шляхів татарви на Україну за здобиччу та полоном. Місце це знаходилось на кордоні земель, контрольованих Запорізьким військом, тому козаки неодноразово влаштовували у балці засідки, і дуже багато татар наклало тут головою. Кажуть, шо через це саме вони і дали назву місцю - "Чорна смерть" - КараЧун.

Легенда про назву річки Інгулець

 

Якось із Криму разом з чумаками в наші степові краї забрів сванець, по-теперішньому - грузин. Що він тут шукав, ніхто цього не знає. Але від чумаків, кажуть, не відставав. Ось він час від часу й проїжджав у Крим і з Криму повз безіменну степову річку з мальовничими скелями на берегах. Вона нагадувала йому рідну річку в далекій Сванетії - Інгур. От і став сванець називати й Інгуром. А потім вже чумаки переінакшили незрозуміле слово на свій лад, і стала безіменна річка Інгулом. А Інгулець - це брат Інгула, - так вирішили чумаки, адже обидві річки течуть в один бік і майже поруч. То чому б їм і не носити схожі назви?

Легенда про річку Саксагань

 

Ця легенда, як і майже всі криворізькі легенди, проста і трохи сумна. У далеку, сиву давнину це було. Молодий козак дуже любив козачку. Звали красуню Оксаною. Коли радісний хлопець одного разу повернувся з бойового походу, він більше не застав удома своєї коханої. Літаючий загін кримських татар захопив її в полон і повіз із собою. Козак, не гаючи часу кинувся навздогін. На третю ніч він настиг бусурманів серед широкого степу. Татари, нічого не підозрюючи, безтурботно спали. Козак, як вихор, налетів на ворожий табір, підхопив свою Оксану, посадив позад себе на коня і стрімко помчав  через гори і степи додому. Однак татари швидко кинулися у погоню. У гирлі річки Саксагань вони наздогнали нещасних закоханих. Наздогнали і порубали своїми ятаганами.

         І от коли веснами, після снігових зим, Саксагань розливалася широкою повінню, підмиваючи кварцитові береги, вода її ставала червоною-червоною.  Люди  сумно казали, що то Оксанина кров. Можливо, звідси, із цієї легенди, й пішла назва нашої річки – Саксагань. «Ган» - татарською мовою означає «кров». «Сакса» - цілком вірогідно, що це слово Оксана, яке за багато років зазнало змін.

Легенда про січового козака Рога

 

—  ...Давно це було, коли гриміла по Україні слава про Січ Запорозьку... На схилі літ хоробрий козак Ріг побудував для себе оселю якраз на тому місці, де Інгулець та Саксагань зливаються. Став потихеньку господарювати. І хто не їхав мимо, завертав до старого Рога. А оскільки в боях позбувся козак правого ока, прозвали його в народі Кривим. Бувало, повертались чумаки з Криму: "А чи не заїхати нам до Кривого Рога, чи далі поїхати?" Поважали чумаки Рога за гостинність, чуйність, відвертість, а ще за цікаві розповіді. Йшли роки, навколо хати козака почали з'являтися інші оселі. Згодом тут виросло село. Вже і козака Рога не стало, а назва так і лишилася - Кривий Ріг...